Ціна держави

Міжнародний досвід земельної реформи: чому немає панацеї

Пропонуємо Вашій увазі неупереджений аналіз міжнародного досвіду земельної реформи.

Олександра Романовська

Запроваджуючи ринок землі, Україна має обирати між високоефективним сільським господарством або «соціальним» селом. Про це свідчить міжнародний досвід держав, що постійно згадуються як приклад, – Росія, Молдова, Грузія, країни Прибалтики, Польща, Угорщина та Бразилія. В кожній з цих країн приватна власність та ринок землі були сформовані з певною метою - або забезпечити високий рівень сільськогосподарського виробництва, або розробити механізм соціального захисту населення, що проживає в сільській місцевості. На жаль, ці дві мети дуже складно поєднати.

Цей звіт пропонує неупереджений аналіз міжнародного досвіду земельної реформи. Іноземні приклади дуже часто подаються в українському суспільстві з метою спекуляцій та нав’язування «вигідних» комусь думок. Зокрема, заради державного контролю над добробутом селян та обігом земель часто згадується Угорщина з її Земельним Банком та забороною продавати землю юридичним особам. І якось забувається те, що угорський досвід є одним із найменш вдалих в Європі з точки зору інвестицій у землю і розвитку сільськогосподарського виробництва. Інші країни теж мають свої власні непрості історії реформування земельних відносин, з якими Україні варто було б познайомитись перед запуском ринку землі.

Ми не маємо копіювати чиїсь моделі, проте мусимо критично оцінювати чужі помилки та власні перспективи. Встановлюючи або знімаючи конкретні обмеження - на розмір ділянок, що продаються, на групи людей, що можуть їх купувати, на умови угод – ми не стільки регулюємо економічний обіг, скільки формуємо суспільну тенденцію. Як і в будь-якій іншій країні, в Україні питання власності на землю є болючим, оскільки акумулює в собі «непоєднувальні» суспільні інтереси.

На даному етапі розуміння, а тим більше консенсусу щодо того, яка мета ринку землі все ж таки є першочерговою – стимулювання виробництва або підтримка широких верств сільського населення – немає. Тому суспільство (селяни, землевласники та законотворці) мають спочатку визначитись для чого і для кого проводиться земельна реформа, а тоді вже її реалізовувати.

Навіщо нам міжнародний досвід земельної реформи?

Земельна реформа та ринок землі в Україні – наша традиційна «притча во языцах»: всі про це говорять, всі погоджуються, що земля – це наше основне багатство і треба її раціонально використовувати, і в той же час всі побоюються, що виставлення землі на продаж призведе до зловживань, створення «латифундій» та занепаду малих сільських господарств.

Питання власності на землю є гострим та спекулятивним, оскільки уособлює в собі одночасно суперечливі суспільні страхи та бізнес інтереси. Мораторій на продаж земель діє в Україні з 2002 року і продовжується з року в рік, нібито захищаючи селянську власність від «жадібних капіталістів». Однак по суті право власності на землю обмежено і люди не можуть розпоряджатись майном на власний розсуд. До того ж тіньовий ринок все одно існує і той, хто дуже хоче, знаходить непрозорі шляхи відчуження землі та зміни власності.

Сучасний формат земельних відносин не сприяє ні позитивним соціально-економічним процесам в сільській місцевості, ні розвитку сільського господарства. Нелегальні операції з продажу земель є дорогими та бюрократизованими. Земля не є об’єктом застави. Землевласники, що здають землю в оренду, вимушені приймати нав’язані сільськогосподарськими виробниками умови та ціни. Якість землі та родючість ґрунтів знижується тому, що орендатори не зацікавлені інвестувати в землю. Непоодинокими випадками є земля без господаря – старі люди йдуть з життя, а їх спадкоємці переїжджають до міст.

Мало чим в існуючій ситуації допомагають ті заходи та законопроекти, що пропонують реформатори та державні службовці, –рекомендації не знаходять повної підтримки суспільства, оскільки потенційно відображають чиїсь особисті інтереси. В цьому контексті дуже часто маніпулюють міжнародним досвідом і наводяться “вирвані” з контексту приклади. Прихильники вільного ринку землі апелюють до досвіду Бразилії, де було досягнуто значного успіху у сільському господарстві. Однак при цьому замовчується питання формування великих латифундій та значного соціального розшарування. З іншого боку, захисники «соціальної справедливості» пропагують досвід жорсткого державного контролю за земельним ринком, як в Угорщині. Звідти, власне, і пішла ідея земельного банку з першочерговим правом держави купувати землю. Однак при цьому прихильники цього підходу не згадують, що досвід Угорщини вважається одним з найгірших в Європі, а земельний банк – розповсюджувачем корупції. В той же час, ґрунтовного незаангажованого зрізу міжнародного досвіду в сфері земельної реформи та ринку землі до цього моменту не проводилось.

Дуже важливо розуміти, чим саме ми можемо та маємо скористатися , вивчаючи міжнародний досвід. Адже Україна не єдина держава, яка змушена була вирішувати питання земельних відносин. Подібна проблема є спільною для всіх «перехідних країн», де земля була націоналізована або її обіг жорстко контролювався. Слід розуміти, що створення ринку землі не є самоціллю. Набагато більш важливими є питання навіщо і в якому форматі він функціонує, хто отримує від цього переваги, як досягти компромісу в інтересах всіх учасників земельних відносин та чи існує можливість створити оптимальну ринкову модель взагалі. Саме тому необхідно абстрагуватись від болючих внутрішніх дискусій та жахів і проаналізувати, як схожі на нас держави робили цей перехід від «землі, як державного багатства», до «землі, що має приносити державі багатство».

Наше дослідження присвячене саме вивченню міжнародного досвіду земельної реформи – для кожної з країн, що найчастіше згадуються, як приклад для України, розглянуто наступні аспекти: (1) чи сформована приватна власність на землю та ринок землі, (2) як відбувалась земельна реформа, (3) які обмеження у земельних відносинах існують на сьогоднішній день та (4) як насправді працює ринок землі і що це означає. Цей звіт є спробою визначити, чи існують рецепти успіху земельної реформи та що саме Україна може запозичити з міжнародного досвіду, а чого потрібно уникати.

Що можна запозичити з досвіду земельної реформи інших країн?

Не зважаючи на індивідуальні особливості різних держав, порівняння досвіду земельної реформи є ефективним інструментом для розуміння загальних тенденцій. Ми розглядаємо 9 країн (табл. 1), що дуже схожі на Україну в перехідних процесах, хоча й мають різну «ступінь аграрності» - кількість сільськогосподарських земель, структуру виробництва, кількість людей, що проживають та працюють в селах. Тим не менш, кожна з цих країн наприкінці ХХ століття мала подібні завдання у питанні реформування земельних відносин та переходу до нових форм господарювання. І кожна з цих держав будувала власну історію, створила неповторний досвід.

По кожній з країн ми розглядаємо основні питання (див. додаток) – (1) чи сформована приватна власність на землю, (2) шлях реформи, (3) особливості обігу та використання земель, (4) обмеження та (5) як в реальності працює ринок землі. На основі цих даних з’являється досвід, який Україна має засвоїти перед тим, як форсувати питання земельної реформи.

Слід розуміти, що створення ринку землі не є самоціллю - потрібно знати, навіщо і в якому форматі він функціонує, хто отримує від цього переваги, як досягти компромісу в інтересах всіх учасників земельних відносин

1. Чи сформована приватна власність на землю?

Для країн, які ми відібрали для аналізу, як і для України, існує проблема відтворення приватної власності. Ця проблема виникла внаслідок соціалістичного/комуністичного минулого. В Україні приватну власність на землю вже майже повністю відновлено, що є певним успіхом у порівнянні з багатьма пострадянськими країнами. Однак, це право власності залишається неповноцінним, оскільки власники земельних ділянок не можуть ним вільно користатись (продавати, передавати в спадок, дарувати тощо). Тому нам ще дуже далеко до держав, де приватна власність існувала століттями – наприклад, в країнах Західної та Північної Європи або у тій же сусідній Польщі.

Вільний ринок землі – дуже індивідуальна справа для кожної держави і не всюди він привів до соціального розшарування

В різних країнах, досвід яких аналізуються у нашій роботі, формування приватної власності на землю відбувалось в різних умовах та на сьогодні знаходиться на різному рівні. Наприклад, в Росії до 85% земель перебуває у «підвішеному стані» - тобто віддано у муніципальну власність для подальшої передачі приватним власникам. Однак місцеві чиновники не дуже поспішають. В Польщі та Прибалтійських країнах приватна власність є більш традиційною та, за невеликим винятком, вже повністю сформована. В інших країнах відсоток земельних ділянок у приватній власності різниться, але спостерігається чітка тенденція до повного переходу до приватної власності.

Існувало два механізми денаціоналізації землі – розподіл та реституція. Розподіл відбувався в Росії, Грузії, Молдові, частково в Бразилії, а відновлення права історичної власності, повернення майна людям, що володіли землею історично, – в Латвії та Угорщині. В Естонії та Литві денаціоналізація відбувалась одночасно за двома механізмами – використовувався як розподіл, так і реституція. Треба зауважити, що для колишніх колгоспників, між якими просто розподіляли землю в багатьох країнах, цінність отриманої землі була на порядок нижча, ніж у випадку повернення земельних ділянок історичним власникам.

В кожній країні після першого етапу формування приватної власності - коли люди отримали землю у власність і був створений ринок – відбувався вторинний перерозподіл. В Україні ринку і досі немає саме через занепокоєння щодо збагачення одних груп і ще більшого зубожіння інших. Але вільний ринок землі – дуже індивідуальна справа для кожної держави і не всюди він привів до однакових наслідків та соціального розшарування. Наприклад, в Росії немає значних стимулів для обігу землі - є величезні запаси нафти та газу - і такий стан речей усіх влаштовує. В Молдові, наприклад, через складні соціальні умови, інтерес до землі проявляють радше іноземці, ніж громадяни Молдови. В Латвії реституція пройшла легко і вдало, а в сусідній Естонії через втрачені історичні дані виникли конфлікти навколо найродючіших земель. В Грузії та Бразилії значною проблемою було самозахоплення земель селянами. Такий суперечливий досвід свідчить про те, що ключову роль в проведенні земельної реформи грає не ринок землі як такий, а законодавство та конкретні правила, на основі яких він запроваджується.

2. Як регулюються земельні відносини? (Шлях реформи)

Україна стала рекордсменом за тривалістю та складністю проведення земельної реформи – у жодній іншій державі не було такої невизначеності, хоча в багатьох з них (а саме, Росії, Молдові, Грузії, Литві, Угорщині, Бразилії) земельна реформа все ще триває. Майже всі країни, що розглядаються, спочатку визначили загальну мету, а потім почали розвивати свої ринкові відносини відповідно до неї. Переважно всі реформи проводились поетапно – через певний час після формування приватної власності запроваджувались закони та правила, які регулювали угоди з землею. Ці механізми мали різний вплив та ефект.

Жорстке обмеження ринку приводить до створення тіньових операцій з землею

В пострадянських країнах початкові кроки були спрямовані на реорганізацію старих форм господарювання, а фактично орієнтувались на надання нового статусу тим самим колгоспам, тільки в умовах існування приватної власності. В багатьох пострадянських країнах стаття Конституції про те, що «земля, її надра … є власністю народу» була збережена. Закони, що ухвалювались, переважно встановлювали учасників земельних відносин та описували, яким чином будуть відбуватись угоди.

В країнах Прибалтики, Польщі та Угорщині була здійснена спроба відновити до-комуністичні форми господарювання та створити комфортні умови для існування та праці фермерів. Закони, що приймались, обмежували максимально допустимий розмір земельної ділянки у приватній власності, встановлювали переваги для людей із спеціальною освітою.

Взагалі, у всіх державах законодавче регулювання було побудовано методом «проб та помилок». Остаточні правила земельних відносин та моделі ринку були побудовані після обговорення та експериментів – після певних дій виникали нові підходи, знімались обмеження, або, навпаки, запроваджувались нові правила гри.

В країнах, де законодавство було занадто жорстким та заплутаним, з’явилось безліч тіньових схем. В той же час, в країнах, де закони були створені відповідно до інтересів суспільства і якісно виконуються (наприклад, в Грузії, в Польщі), результати говорять самі за себе.

3. Які особливості обігу та використання земель? Які існують обмеження?

Особливості обігу та використання земель в кожній державі є індивідуальними, але переважно всі вони стосуються можливостей вільно продавати/купувати земельні ділянки, особливостей узгодження операції відчуження, умов реєстрації права власності на землю. Проте, майже у всіх країнах операції з землею - це відповідальність місцевих рад.

Бюрократія в пострадянських країнах стала суттєвою перешкодою для обігу земель, а спрощення процедур укладання угод, наприклад, як в Грузії та Прибалтиці – навпаки, є стимулом активності ринку

Цілком зрозуміло, що майже всі пострадянські країни вимагали та вимагають досить складних бюрократичних процедур для здійснення угод із землею – реєстрація та продаж земель потребують цілої низки документації та цілий ряд бюрократичних кроків. Є і успішні випадки спрощення процедур оформлення угод з землею, як то в Грузії та прибалтійських країнах, що стало сильним стимулом активності на ринку землі на цих територіях. Зокрема, в прибалтійських країнах для проведення операції купівлі/продажу земельної ділянки потрібно засвідчити угоду нотаріально і зробити відмітку в земельному кадастрі – жодних черг, дозволів та ухвал з боку контролюючих органів. А от спеціальний державний орган, що схожий на Земельний Банк і вимагає першочергового права на купівлю та продаж земель, функціонує лише в Угорщині і дуже сильно стримує доступ інвесторів до ринку землі.

Загалом, міжнародний досвід показує, що ринковий обіг земельних ресурсів є лібералізованим всюди, однак різниця полягає у ступені контролю держави за цим ринком. Абсолютно вільними можна вважати земельний ринок Латвії, Литви та Естонії, майже вільним – в Молдові, Грузії та Польщі: в цих державах обмеження в операціях з купівлі та продажу мінімізовані і експерти відзначають, що попит на землю поступово зростає. Номінально ринок земель запроваджений в Росії та Бразилії, але в першій - суттєвий перерозподіл не відбувається через бюрократію та відсутність економічних стимулів для населення купувати землю, а у другій – через концентрацію власності в руках невеликого кола власників. В Угорщині, де операції з землею значно контролюються та обмежуються державою, ринок функціонує неадекватно, тому що попит та пропозиція не відповідають один одному.

Ключові обмеження ринку землі включають заборону на продаж земель іноземцям, максимальний та мінімальний розмір ділянок у власності та встановлення нижньої планки ціни на землю

Важливо розуміти, які конкретно обмеження ринку землі ввела кожна з країни. Основним є обмеження на продаж земель іноземним громадянам – воно діє всюди, окрім країн Прибалтики та Бразилії. В той же час, для зацікавлених мешканців інших держав існують прогалини у законодавстві. В Молдові часто використовується схема підставних власників-громадян країни, в Грузії - юридична особа-власник землі може мати в установчому капіталі іноземні інвестиції, в Польщі та Угорщині це обмеження діє тимчасово.

Середній розмір земельної ділянки у країні впливає на структуру аграрного сектору. Кожна окрема держава орієнтується або на міноритарного селянина з кількома гектарами землі, або на «середнього» фермера, або на великого землевласника

Другим основним обмеженням прав власності є максимально та мінімально допустимий розмір земельної ділянки для володіння однією особою. Так чи інакше, це питання підіймалось у всіх країнах та суттєво впливало на те, хто саме ставав землевласником, ступінь консолідації земель та форми господарювання та виробництва. Жорсткі обмеження максимального розміру земельної ділянки (від десятків до сотень гектарів) запроваджували у Молдові, Литві, та Угорщині – це сформувало соціальний пласт дрібних земельних власників. Обмеження середнього розміру у 200-400 гектарів були встановлено для певних категорій населення у Естонії, Латвії, Польщі, Росії, Грузії (потім скасовані). В Бразилії була здійснена спроба розділити величезні неефективні латифундії на середні ділянки. Спроба була реалізована, але фактично землі залишились розділеними між новими підставними власниками.

Ще одне обмеження, що регулює ринкову діяльність, – встановлення мінімальних цін на землю. У законодавстві майже всіх проаналізованих країн сказано, що земля не може продаватись дешевше кадастрової вартості. Але насправді, це лише символічна нижня планка, яка використовується для формальної реєстрації операцій купівлі та продажу земель, а ринкова вартість майже всюди є вищою і конкретна ціна встановлюється на основі попиту та пропозиції. В той же час, варіація цін на різні ділянки дуже велика в залежності від розташування, підведення комунікацій та родючості земель. Майже в кожній країні верхня планка на найбільш цікаві ділянки досягає 10-20 тисяч доларів за гектар, в той час як середні ціни варіюють від 400 до кількох тисяч доларів за гектар. Також, у всіх країнах є ділянки, попит на які майже відсутній.

Загалом, всі держави регулюють свої земельні відносини та вводять обмеження відповідно до своїх уявлень про функції ринку землі. Законодавство або орієнтується на дрібних землевласників та фермерів, як в Литві та Угорщині, або на масштабних виробників – як в Росії та Бразилії, або шукає компромісні варіанти, регулюючи лише доступ іноземців, мінімальний/максимальний розмір ділянки, умови консолідації ділянок, реєстраційні вимоги та інші деталі операцій купівлі-продажу відповідно до місцевих особливостей.

4. Як насправді працює ринок землі та що це означає?

Насправді, для того, щоб давати оцінки земельним відносинам в тій чи іншій країні, треба розуміти, що саме ми оцінюємо. І оцінювати критично та з врахуванням багатьох аспектів, що робиться дуже рідко при наведенні аналогій.

Візьмемо два найбільш популярні серед лобістів приклади для України: Угорщина та Бразилія. Угорщина мала на меті захистити міноритарних власників та не допустити юридичні особи до володіння землею і це, ніби, вдалося. Аналітичні звіти ж говорять про вимираючі села, вкрай роздрібнені земельні ділянки (майже як і в Молдові), неадекватні ціни – чи є це успіхом? Або Бразилія, яка навпаки зробила акцент на ефективності сільськогосподарського виробництва і на сьогоднішній день є одним з лідерів сільськогосподарського експорту. І те, що концентрація земельної власності відбулась в руках кількох латифундистів, а в деяких районах селяни потерпають від бідності, ніби просто зворотній бік ефекту. Але чи є він прийнятним?

Успіх чи провал земельної реформи – дуже суб’єктивна справа, де все залежить від того, чого держава хоче досягти

Аналогічним чином варто подивитись і на інший міжнародний досвід. Кожна дія та захід при реформуванні мають свій зворотній ефект. Там, де при сільськогосподарському виробництві переважно використовується орендована («чужа»), а не власна земля, виснажуються ґрунти (Молдова, Росія). Там, де іноземцям дозволено купувати землю, в суспільстві скаржаться, що «наша земля вже не наша», як в Латвії, де переважна кількість земель для сільського господарства належить шведським власникам. Там, де іноземці недопущені до гри на ринку землі, кажуть про неадекватну ринкову ціну і втрату потенційних інвестицій (наприклад, у Грузії через це у певний час розглядали продажу державної землі фермерам з Південної Африки). Там, де переважною формою виробництва є мікрогосподарства (у Литві), не відбувається економії на масштабах, як наслідок ціни внутрішніх виробників зависокі і самі ж виробники від цього потерпають, не витримуючи конкуренцію з імпортом. Трохи краща ситуація у Польщі, але по-перше, її масштаби «аграрності» не такі вже й вражаючі, по-друге – земля там ніколи не була націоналізована, і це зовсім інший рівень земельних відносин.

Якщо головний пріоритет земельної політики держави – це селяни, то ринок землі має в першу чергу орієнтуватись на їх соціальні потреби, а не ефективність сільськогосподарського виробництва

Відповідно, успішною або провальною земельну реформу можна вважати тільки в контексті того, чи досягає держава того, що визначила своїм головним завданням. Якщо це соціальний механізм для захисту населення, як теоретично передбачається в Угорщині, в Литві, то успіхом є те, що люди залишаються жити і працювати в селах, земельні ресурси перерозподіляються між ними природним чином, а сільське господарство підтримується на рівні, здатному задовольняти їх життєві потреби. Якщо ж головний пріоритет в державі – розвиток сільського господарства та його висока ефективність, то така стратегія не потребує участі великої кількості людей і орієнтується на великі земельні ділянки, ефективні виробничі потужності та економію на масштабах – як в Бразилії, Латвії або Росії.

Висновки

Таким чином, на основі аналізу суперечливого досвіду країн, що найчастіше наводяться як приклад земельної реформи для України, стає очевидним, що в світі немає універсальних стратегій та готових рецептів успіху; в той же час, перехід до приватних форм власності та лібералізація земельних відносин не є такою страшною перспективою, як малюють собі українці. Кожна з проаналізованих держав переживала складні етапи земельної реформації і на сьогоднішній момент прийшла до різних результатів.

В кожній окремій державі запровадження ринку землі мало різну мету і виконувало абсолютно відмінні функції. Тому, перед тим, як втілювати конкретні заходи, варто зрозуміти, що саме являє собою земля в державі і чому саме має слугувати її вільний обіг. У цьому контексті можна виділити дві потенційні цілі створення рину землі – або (1) це створення механізму для ефективного розвитку сільськогосподарського виробництва в державі, незважаючи на потенційну загрозу ще більшого соціального розшарування, або (2) - це інструмент для підвищення добробуту широких верств населення, що володіють на даний момент земельними ділянками, приносячи в жертву ефективність аграрного сектору.

При реалізації першої цілі питання малих землевласників та їхнього існування не є ключовим. Для того, щоб сільське господарство, виробництво та експорт ефективно розвивались, повинні бути розроблені чіткі правила консолідації земель, раціонального використання ресурсів – тобто усі аспекти та складові власності на землю, що не тільки створюють можливості економії на масштабах виробництва, але й враховують інтереси усіх сторін. В таких умовах так звані «латифундії» та концентрація земель є адекватними механізмом і гарантують, що інтереси інвесторів не будуть порушені через різницю у поглядах з боку дуже малих власників, або, навпаки, зловживання з боку монополістів. Що ж до перспектив людей, що проживають в сільській місцевості, частина з них може отримати робочі місця та соціальну підтримку від «латифундистів», хоча автоматизація процесів виробництва, скоріш за все, мінімізує потребу в людських ресурсах.

В другому випадку, ринок землі має виступати своєрідним механізмом «вирівнювання соціальної справедливості», коли мільйони власників дрібних земельних ділянок матимуть змогу отримувати постійну ренту за користування своїми наділами. Якщо саме цей напрямок буде визначено як пріоритетний, то ринок землі та загальна концепція розвитку села мають бути побудовані відповідним чином: важливо створити умови, за яких права малих та середніх землевласників будуть захищені та, водночас, не обтяжені державним втручанням, як, наприклад, в Угорщині. Водночас, повинні бути створені можливості для консолідації земель певного розміру для отримання ефекту від мафсштабів виробництва: тобто повинно відокремлюватись питання консолідації в рамках орендних відносин від консолідації земельних ділянок у вигляді власності.

Зовсім ідеалістичним варіантом земельної реформи є певний компроміс між двома поданими стратегіями – тобто, такий формат, щоб задовольняв потреби людей та сприяв ефективному розвитку сільського господарства. Подібна модель вже використовується у Польщі - в залежності від регіональних та місцевих особливостей там були запроваджені програми підтримки маленьких фермерів та/або створені можливості для великих виробників. Однак, ще раз потрібно підкреслити, що Україна повинна вирішити сама для себе, з урахуванням культурних та історичних особливостей, який саме формат ринку землі є найбільш оптимальним як для реалізації аграрного потенціалу, так і для захисту соціальних потреб, які є для нашої країни дуже важливими.

Отже, нашими ключовими знахідками є наступні висновки:

1) Міжнародний досвід земельної реформи є дуже суперечливим і багато заходів, які в Україні пропонуються, як інноваційні та ефективні, – наприклад, інституції, аналогічні Земельному Банку, є давно випробуваними і не завжди успішними. Пріоритетне право викуповувати ділянки у громадян та продавати їх або здавати в оренду на власний розсуд, що має робити Земельний Банк, з одного боку, має на меті захистити власників від махінацій, з іншого – в реальних умовах створює ґрунт для зловживань з боку державних посадовців.

2) Ми не маємо копіювати жодний міжнародний досвід без його якісної адаптації до наших умов. Ні Росія, ні Угорщина, ні Прибалтика або Латинська Америка не запропонують нам вдалих рецептів. Ми маємо вивчати досвід інших держав, але тільки розуміння того, чого ми хочемо досягти внаслідок проведення земельної реформи, допоможе сформувати конкретні кроки на шляху земельної реформи в Україні.

3) Ринок землі, як вторинний перерозподіл прав власності на земельні ресурси (після приватизації), не є самоціллю і має відбуватись відповідно до довгострокової стратегії розвитку сільського господарства та села, як такого. Україна має визначити свої пріоритети стосовно того, що є первинним, – високоефективне виробництво або добробут селян. На жаль, ці обидві мети не є повністю сумісними між собою.

Ознайомитись з повною версією звіту з усіма додатками Ви може за посиланням.



Розсилка: